Біогенетичний закон
Біогенетичний закон, закономірність в живій природі, сформульована німецьким ученим Е. Геккелем (1866) і що полягає в тому, що індивідуальний розвиток особини ( онтогенез ) є коротким і швидким повторенням ( рекапітуляцією ) найважливіших етапів еволюції вигляду ( філогенезу ). Факти, що свідчать про рекапітуляцію (наприклад, закладка у зародків наземних хребетних зябрових щілин), були відомі ще до появи еволюційного учення Ч. Дарвіна. Проте лише Дарвін дав (1859) цим фактам послідовне природно-історичне пояснення, встановивши, що стадії розвитку зародків відтворюють древні предковиє форми. Він розглядав рекапітуляцію як фундаментальну закономірність еволюції органічного світу. Теорія природного відбору дозволила Дарвіну пояснити суперечливе поєднання доцільності будови організмів з рекапітуляцією ознак далеких предків. Німецький ембріолог Ф. Мюллер в 1864 підкріпив принцип рекапітуляції даними з історії розвитку ракоподібних. Двома роками пізніше Геккель надав принципу рекапітуляції форму Б. з., схематизував при цьому дарвіновські вистави. Б. з. зіграв важливу роль в біології, стимулював еволюційні дослідження в ембріології, порівняльній анатомії і палеонтології.
Довкола Б. з. розвернулася тривала і гостра дискусія. Противники Б. з. намагалися тлумачити Б. з. у дусі механіцизму, віталізму або беззастережно його відкидали. Відстоюючи Б. з., дарвіністи прагнули поглибити його вміст і звільнити від схемної. Вони критикували представлення Геккеля помилково розділяючого явища ембріонального розвитку на 2 нерівноцінних групи: палінгенези, що відображають історію вигляду, і ценогенези, що виникли як пристосування зародків до умов середовища і що затемняють, «фальсифікують», палінгенези. Неспроможним виявилося і первинне уявлення Геккеля про прямий порядок відтворення в розвитку особини етапів історії вигляду. Було показано (в т.ч. і самим Геккелем), що гетерохронії, гетеротипії, ембріональні пристосування, редукція і інші процеси глибоко змінюють перебіг онтогенезу, унеможливлюючи прямої рекапітуляції ознак предків. Нове освітлення Б. з. отримав в теорії філембріогенеза російського біолога А. Н. Северцова. Явище рекапітуляції Северцов розглядає під кутом зору закономірностей еволюції онтогенезу. Б. з. розцінюється їм як наслідок еволюції, що здійснюється шляхом надставки ( анаболії ) кінцевих стадій онтогенезу; ценогенези ж є закономірними шляхом еволюції вигляду і мають палінгенетічеськую природу. Всупереч думці, ніби Б. з. неприкладений до рослин, ряд ботаніків наводили приклади рекапітуляції в рослин. Грунтовний аналіз Би. з. з ботанічної точки зору був проведений радянським ученим Б. М. Козо-Полянським (1937); їм запропоновано формулювання закону рекапітуляції з врахуванням своєрідності онтогенезу і індивідуальності рослин. Подальший прогрес уявлень про рекапітуляцію, що підтвердив обмеженість геккельовськой трактування Б. з., пов’язаний з успіхами еволюційної морфології, експериментальній ембріології і генетики, які узагальнені у вченні І. І. Шмальгаузена про організм як цілому в індивідуальному і історичному розвитку.
Літ.: Дарвін Ч., Походження видів. Соч., т. 3, М., 1939; Мюллер Ф. і Геккель Е., Основний біогенетичний закон, М.— Л., 1940; Козо-Полянський Би. М., Основний біогенетичний закон з ботанічної точки зору, Вороніж, 1937; Северцов А. Н., Морфологічні закономірності еволюції, М-код.—Л., 1939; Шмальгаузен І. І., Організм як ціле в індивідуальному і історичному розвитку, М-коді.—Л., 1942; Мірзоян Е. Н., Індивідуальний розвиток і еволюція, М., 1963.
Би. з. у психології. У зв’язку з впровадженням в психологію ідей еволюційної біології в кінці 19 — початку 20 вв.(століття) були зроблені спроби використовувати Б. з. для пояснення механізму зміни стадій в розвитку психічних функцій і форм поведінки у тварин і людини. Психологи, що стояли на цій точці зору, — С. Хол, Дж. Болдуін (США), П. П. Блонський (СРСР) і ін., — стверджували, що є відповідність між еволюцією всього живого, зокрема історичним розвитком суспільства, і індивідуальним розвитком дитяти (наприклад, відповідність між поведінкою первісної людини і дошкільника, поведінкою людини античної епохи і молодшого школяра і т.д.). Такий підхід з’явився одній з основ педології . Науковий аналіз розвитку дітей розкрив помилковість цієї гіпотези і показав, що дитя засвоює досвід людства не на основі Б. з., а під впливом вчення і виховання.
vseslova.com.ua
Биогенетичний закон
Ембріологія – наука про зародковий розвиток організмів. Одним із засновників цієї науки є К. Бер, який відкрив яйцеклітину у ссавців, уточнив вчення про зародкові листки і детально описав особливості розвитку зародка у представників усіх класів хребетних тварин (1828). Ці дослідження дозволили йому відкрити закон зародкової подібності і закласти основи порівняльної ембріології. Дещо пізніше К. Бер та Ч. Дарвін вперше помітили, що в індивідуальному розвитку особини повторюються стадії історичного розвитку виду. Прикладом такого повторення (рекапітуляції) ε наявність хвоста, зябрових щілин у зародків плазунів, птахів, ссавців. Пізніше це явище докладно описав Ф. Мюллер, закон сформулював Е. Геккель, розвинув його О. М. Сєверцов у теорії філембріогенезу.
Біогенетичний закон Геккеля-Мюллера (1866)
Індивідуальний розвиток (онтогенез) будь-якого організму є стислим повторенням історичного розвитку (філогенезу) виду, до якого він належить.
Поправками до біогенетичного закону є те, що:
• у зародків повторення філогенезу може порушуватись в зв’язку з пристосуванням життя в онтогенезі (наприклад: зовнішні зябра у пуголовка);
• онтогенез не повністю відображає філогенез (наприклад: у зародка змії закладаються зразу всі хребці, тобто їх кількість не збільшується поступово);
• в онтогенезі відбувається повторення зародкових стадій розвитку, а не дорослих форм (наприклад: у зародків ссавців утворюється не зябровий апарат дорослої риби, а лише закладка зябрового апарату зародків риб).
На основі доповнень М. О. Сєверцова існують сучасні уявлення про біогенетичний закон:
1) у процесі онтогенезу має місце випадання окремих етапів історичного розвитку;
2) відбувається повторення зародкових стадій предків, а не дорослих форм;
3) виникнають зміни, мутації, яких не було у предків.
Порівняльно-анатомічні докази
Порівняльна анатомія – це наука, яка займається вивченням подібності та відмінності в будові тварин, чим допомагає з’ясувати родинні зв’язки між різними групами тварин і їх походження в процесі еволюції. Без порівняльної анатомії неможливе розв’язання такої важливої проблеми, як еволюція органічного світу. Після виходу в світ праць Ч. Дарвіна порівняльна анатомія отримала поштовх до розвитку і, в свою чергу, зробила значний внесок у розвиток дарвінізму. Основними порівняльно-анатомічними доказами еволюції є гомологічні, аналогічні, рудиментрані та атавістичні органи чи прояви ознак.
Гомологічні органи – це органи, які подібні за будовою та походженням, але виконують різні функції. Є результатом дивергенції. Прикладом гомологічних органів є кінцівки у різних класів хребетних (ласт тюленя і кінцівка крота), листок яблуні та колючка кактуса, кореневище пирію і бульби картоплі, вуса у суниць і цибулина цибулі.
Аналогічні органи – це органи, які виконують подібні функції, але не мають спільного плану будови і походження. Є результатом конвергенції. Прикладом аналогічних органів є крила метеликів і крила птахів, крило зяблика і крило бджоли, зябра раків і зябра риб, бульби картоплі і кореневі бульби жоржини, передні кінцівки крота і комахи ведмедки.
Атавізми – випадки повернення в окремих особин до ознак предків. Прикладом атавізмів є багатососковість у людини, густий волосяний покрив у людини, бічні пальці у коней, смугастість у поросят домашніх свиней. Виникнення атавізму в онтогенезі особини пояснюється тим, що гени, які відповідають за дану ознаку, зберігаються в еволюції даного виду, але їхня дія при нормальному розвитку блокується генами-репресорами. Через багато поколінь в онтогенезі окремих особин через різні причини блокуюча дія може бути знята і ознака знову проявляється. Інколи атавізм виникає при регенерації втрачених особиною органів.
Рудименти – органи, що втратили в процесі еволюції початкове значення для збереження виду і знаходяться в стадії зникнення. Рудиментарні органи закладаються в період ембріонального розвитку, але повністю не розвиваються. Іноді рудименти виконують інші функції порівняно з гомологічними органами інших організмів. Так, рудимент апендикс людини виконує функцію лімфоутворення. Рудименти тазового пояса кита і кінцівок пітона підтверджують факт походження китів від наземних четвероногих, а пітонів – від предків із розвиненими кінцівками. Рудиментами також є грифільні кісточки у коней, лусочки на кореневищах рослин, залишок третьої повіки у людини, очі у протеїв і кротів та ін.
pidruchniki.com
Биогенетичний закон
ПОПУЛЯЦІЙНО-ВИДОВИЙ РІВЕНЬ ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЯ ТА МІСЦЕ ЛЮДИНИ В НЬОМУ
2.3. Закономірності і проблеми макроеволюції та антропогенезу
2.3.5. Взаємозв’язок онто- і філогенезу
На еволюційний зв’язок між онтогенезом і філогенезом вперше звернув увагу Ч. Дарвін, який на доказ еволюції посилався на праці ембріолога К. М. Бера (1792-1876). К. Бер встановив, що зародки різних тварин на ранніх стадіях ембріонального розвитку дуже схожі між собою. В ембріогенезі з загального утворюється менш загальне, поки не з’явиться спеціальне. Так, у зародковому розвитку хребетних тварин спочатку формуються ознаки типу (хорда, нервова трубка, зябровий апарат у глотці), пізніше — ознаки класів, потім ознаки рядів, родин, родів, видів. Закономірності, встановлені К. Бером, Ч. Дарвін назвав законом зародкової подібності.
Вивчення ембріонального розвитку тварин привело німецьких учених Ф. Мюллера й Е. Геккеля до формулювання одного з важливих узагальнень, яке Геккель назвав біогенетичним законом (1866). Закон читається так: онтогенез є коротке і швидке повторення філогенезу. Повторення ознак дорослих пращурів в ембріогенезі нащадків Ф. Мюллер назвав рекапітуляцією.
В онтогенезі Е. Геккель розрізняв палінгенези і ценогенези.
Палінгенезами — (від грец. πάλιν — знову і γένεσχς — походження) він назвав ознаки дорослих предків, які повторюються в ембріогенезі нащадків. До них належать у вищих хребетних хорда, хрящовий первинний череп, зяброві дуги, первинні нирки, однокамерне серце та ін. Але їх утворення може зсуватися в часі (гетерохронії) і в просторі (гетеротопії).
Ценогенезами (від грец. χοινός — загальний, новий і γένεσις — походження) Е. Геккель назвав пристосування, які виникають у зародків або личинок і не зберігаються в дорослому стані (амніон, алантоїс).
Біогенетичний закон дійсний тільки у загальних рисах. Так, в онтогенезі повторюється будова недорослих стадій предків, як думав Е. Геккель, а ембріонів. У зародків ссавців, наприклад, утворюється не зябровий апарат дорослих риб, а тільки закладка зябрового апарата зародків риб. Біогенетичний закон не відбиває також значення нових змін в онтогенезі як основи філогенетичних перетворень.
Сучасна уява про біогенетичний закон сформована завдяки створенню О. М. Сєверцовим (рис. 2.37) теорії філембріогенезів. Філембріогенезами — (від грец. φϋλον — плем’я, порода, έμβρυον — зародок, γένεσις — походження) називаються нові спадкові зміни, які виникають в ембріональному періоді, зберігаються в дорослих форм, передаються наступним поколінням, включаючись, таким чином, у філогенез. Між філембріогенезами і ценогенезами спірним є те, що вони відхиляють розвиток зародка від простого повторення розвитку предків (рекапітуляції), відмінним — філембріогенези не є пристосуваннями зародка, а новими змінами, що зберігаються в дорослому стані.
Рис. 2.37. Олексій Миколайович Сєверцов (1866-1936).
Філембріогенези виникають на будь-якій стадії ембріогенезу, але найчастіше — на пізній і тоді вони називаються анаболіями (пролонгація). У цьому випадку органи розвиваються так само, як і в предка, тобто має місце рекапітуляція й прояв біогенетичного закону, і тільки наприкінці ембріонального розвитку додаються нові зміни. Прикладом може бути розвиток довгих щелеп у мальків морської риби саргана. Впродовж ембріонального розвитку його щелепи мають таку саму довжину, як в інших риб. Видовження щелеп відбувається в малька тільки після вилуплення. Якщо зміни виникають на середній стадії ембріонального розвитку, вони називаються девіаціями (від лат. deviatio — відхилення). До девіації розвиток органа відбуваєтся так само, як і в предка, але потім відхиляється і продовжується по новому шляху. За типом девіації розвивається рогова луска рептилій. Початкові стадії її розвитку подібні до розвитку плакоїл- ної луски акулових риб, а потім настає відхилення. Філембріогенези, які виникають на ранніх стадіях ембріогенезу, називаються архалаксисами (від грец. αρχή — початок та άλλαξις — зміна). У цьому випадку розвиток органа з самого початку відбувається по новому шляху без рекапітуляції і прояву біогенетичного закону. Так розвивається волосся у ссавців, яке не повторює розвитку плакоїдної луски акул — їх далеких предків.
www.subject.com.ua
ПОДОЛАННЯ БІОГЕНЕТИЧНОГО ПІДХОДУ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХІКИ ДИТИНИ
Біогенетичний принцип в психології
Педагогіка безперервно зверталася до дитячої психології з питаннями, що ж таке процес дитячого розвитку і які його основні закони. Спроби пояснення цього процесу, що робилися дитячою психологією, завжди були обумовлені загальним рівнем психологічних знань. Спочатку дитяча психологія була описової, феноменалістіческой наукою, що не здатної розкрити внутрішні закони розвитку. Поступово психологія, так само як і медицина, переходила від симптомів до синдромам, а потім і до теперішнього причинному поясненню процесу. Як вже зазначалося, зміни в уявленнях про психічному розвитку дитини завжди були пов’язані з розробкою нових методів дослідження. «Спертися по-справжньому на метод, зрозуміти його ставлення до інших методів, встановити його сильні і слабкі сторони, зрозуміти його принципове обгрунтованих виробити до нього вірне ставлення — значить, певною мірою, виробити правильний і науковий підхід до всього подальшого викладу найважливіших проблем дитячої психології в аспекті культурного розвитку «(Виготський Л.С., 1983). Важливо підкреслити, що мова йде саме про метод, бо конкретні методики, по думці Виготського, можуть приймати різноманітні форми в залежності від вмісту приватної проблеми, характеру дослідження, особистості самого дослідника.
Великий вплив на виникнення перших концепцій дитячого розвитку справила теорія Ч. Дарвіна, вперше чітко сформулювала ідею про те, що розвиток, генезис, підпорядковується певному закону. Надалі будь-яка велика психологічна концепція завжди була пов’язана з пошуком законів дитячого розвитку.
До числа ранніх психологічних теорій належить концепція рекапитуляции. Е. Геккель в 1874 р сформулював біогенетичний закон стосовно ембріогенезу: ембріогенез є стисле і коротке повторення філогенезу. Цей закон був перенесений на процес онтогенетичного розвитку дитини. Американський психолог Ст. Хол вважав, що дитина у своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду. На його думку, діти часто прокидаються вночі в страху, навіть в жаху, і після довго не можуть заснути. Він пояснював це атавізмом: дитина потрапляє в давно минулу епоху, коли людина одна спав у лісі, піддаючись всяким небезпекам, і раптом прокидався. Хол вважав, що гра дитини — це необхідна вправа для повної втрати рудиментарних і тепер вже непотрібних функцій. Дитина вправляється в них подібно пуголовки, який безперервно рухає хвостом, щоб він відпав. Хол припускав також, що розвиток дитячого малюнка відбиває ті стадії, які проходив образотворче мистецтво в історії людства.
Ці положення Холла, природно, викликали критичне ставлення до них багатьох психологів. Так, СЛ. Рубінштейн підкреслював, що подібні аналогії неспроможні: доросла людина, як би примітивний він не був, вступає у відносини з природою, в боротьбу за існування як готовий, дозрілий індивід; у дитини зовсім інші відносини з навколишньою дійсністю. Тому те, що здається схожим, викликана іншими причинами, являє собою інший феномен. «Було б антиеволюційні примушувати дитину переживати всі помилки людського інтелекту», — дотепно зауважив інший учений, П.П. Блонський.
Однак під впливом робіт Холла вивчення дитячої психології багатьох привернуло і прийняло надзвичайно широкі масштаби. «В Америці люблять все робити широко!» — Писав швейцарський психолог Е. Клапаред. Щоб швидше досягти бажаної мети і отримати великий фактичний матеріал, почалася розробка різноманітних анкет, користь від яких часто була сумнівною. Вчителі не встигали відповідати на опитувальні листи, що розсилаються педагогічними журналами, і за це їх засуджували, вважаючи відсталими. «Але наука не створюється так швидко, як будуються міста, навіть в Америці, і помилки цієї гарячкової і штучної діяльності скоро дали себе знати», — вже в той час констатував Клапаред.
Теоретична неспроможність концепції рекапитуляции в психології була визнана раніше, ніж з’явилося критичне ставлення до цієї концепції в ембріології. І.І. Шмальгаузен показав, що в філогенезі відбуваються перебудова всього ембріогенезу в цілому, спускання вниз вирішальних моментів розвитку. Критика Е. Геккеля, заснована на величезному фактичному матеріалі, піднімає проблему історії ембріогенезу.
Незважаючи на обмеженість І наївність концепції рекапитуляции, біогенетичний принцип в психології цікавий тим, що це був пошук закону. Як підкреслював Д.Б. Ельконін, це була невірна теоретична концепція — але саме теоретична концепція. І якби се не було, ще довго не було б і інших теоретичних концепцій. У концепції Холла вперше зроблена спроба показати, що між історичним і індивідуальним розвитком існує зв’язок, яка досі недостатньо простежено.
Теорія рекапитуляции недовго залишалася в центрі уваги вчених, але ідеї Ст. Холла мали значний вплив на дитячу психологію через дослідження двох його знаменитих учнів — А. Гезелла і Л. Термена.
stud.com.ua
20. Теорія рекапітуляції Ст. Холла,
Біогенетичний закон (від грец. bios — життя і genesis — походження) сформулював у 1866 році німецький біолог Ернст Геккель (спільно з Ф. Мюллером). Він висловив теоретичне припущення про те, що сукупність послідовних форм, яких жива істота набуває в процесі своєї індивідуальної еволюції від яйцеклітини до розвинутого стану (онтогенез), являє собою коротке й швидке відтворення того ряду форм, які проходять предки даного виду з древніших часів до теперішнього часу (філогенез).
Е. Геккель сформулював біогенетичний закон по відношенню до ембріогенезу: онтогенез є коротке й швидке повторення (рекапітуляція) філогенезу. Проте цей закон був перенесений на процес онтогенетичного розвитку дитини. Стенлі Холл в процесі своїх досліджень дійшов висновку, що дитина у своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду від первісної дикості до сучасної культури: минає періоди дикунства, полювання, догляду за тваринами, землеробства, промисловості й торгівлі. У створеній ним теорії рекапітуляції (від лат. recapitulatio – повторення) Холл стверджував, що послідовність і зміст етапів розвитку задані генетично, і тому ні ухилитися, ні обминути якоїсь стадії свого розвитку дитина не може.
Учень Холла Гетчинсон на основі теорії рекапітуляції створив періодизацію психічного розвитку, критерієм в якій був спосіб добування їжі. При тому дійсні факти, які спостерігалися під час дослідження дітей певного віку, пов’язувалися з ідеєю Холла і пояснювалися зміною способу добування їжі, який є (за думкою Гетчинсона) провідним не тільки для біологічного, але й для психічного розвитку. Він виділив 5 основних фаз в психічному розвитку дітей, межі яких не були жорсткими, так що кінець однієї не співпадав з початком наступної:
1) від народження до 5 років — стадія риття й копання. На цій стадії діти полюбляють грати в піску, робити пасочки та маніпулювати з відерцем й совком;
2) від 5 до 11 років — стадія мисливства та захоплювання. На цій стадії діти починають боятися чужих, у них з’являється агресивність, жорстокість, бажання відгородитися від дорослих, особливо сторонніх, і прагнення робити багато речей потайки;
3) від 8 до 12 років — пастуша стадія. В цей період діти прагнуть мати свій власний куток, причому вони будують свої схованки звичайно у дворах або у полі, у лісі, але не в домівці. Вони також полюбляють свійських тварин і намагаються їх завести, щоб було про кого піклуватися і кого захищати. У дітей, особливо у дівчат, в цей час з’являється прагнення пестощів й ніжності;
4) від 11 до 15 років — землеробська стадія, яка пов’язана з інтересом до погоди, явищ природи, а також з любов’ю до садівництва, а у дівчаток й до квітництва. В цей час у дітей з’являється спостережливість й обачність;
5) від 14 до 20 років — стадія промисловості й торгівлі, або стадія сучасної людини. В цей час діти починають усвідомлювати роль грошей, а також значення арифметики та інших точних наук.
Гетчинсон вважав, що з 8 років, тобто з пастушої стадії, настає ера цивілізованої людини і саме з цього віку дітей можна систематично навчати, що неможливо на попередніх етапах. Притому він виходив з ідеї Холла про те, що навчання повинно надбудовуватися над певним етапом психічного розвитку, тому що дозрівання організму підготовляє основу для навчання.
І Холл і Гетчинсон були впевнені, що проходження кожної стадії обов’язкове для нормального розвитку, а фіксація на якійсь із них веде до появи відхилень і аномалій у психіці. Оскільки діти реально не можуть перенестися в ті ж ситуації, які пережило людство, то перехід від однієї стадії до другої, як вважав Холл, здійснюється в грі [30, С. 108–110].
Очевидна біологізація психічного розвитку дітей в даній концепції була піддана критиці в творах спеціалістів з дитячої психології наступного періоду, зокрема, Л. С. Виготського і Д. Б. Ельконіна.
Біогенетичним теоріям протистоять соціогенетичні теорії, відповідно до яких розвиток дитини розглядається як результат впливу навколишнього середовища й засвоєння досвіду оточуючого світу. Представники цього напряму стверджують, що в будь-якої людини можна сформувати психічну функцію певного рівня за допомогою навчання й виховання. Витоки подібного підходу — в ідеях англійського філософа сімнадцятого століття Джона Локка (1632–1704), якому належить авторство теорії «чистої дошки». З погляду Локка, новонароджена дитина — «tabula rasa» (лат. — «чиста дошка», вискоблена дощечка, на якій ще нічого не написано), на якій згодом середовище, зокрема, суспільство виводять свої письмена. Тобто дитина здобуває всі психічні властивості суто через досвід.
До соціогенетичного напряму мають відношення теорії научіння (Б. Скіннер, А. Бандура, Н. Міллер, Дж. Доллард, Р. Сірс), із якими студентам пропонується ознайомитися самостійно ( 9, С. 122–161; 18, С. 331–409).
Дискусії психологів із приводу основних джерел розвитку особистості (спадковість чи оточення) призвели до формування теорії конвергенції цих факторів. Основоположник її німецький психолог Вільям Штерн (1871–1938) доводив, що психічний розвиток не є простим виявом вроджених властивостей і не простим сприйняттям зовнішніх впливів, а результатом конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Разом з тим, Штерн був прихильником концепції рекапітуляції і вважав, що розвиток психіки дитини повторює історію людства й культури. В основу запропонованої ним схеми періодизації дитячого розвитку була покладена біогенетична концепція. Концепція конвергенції (взаємодії) двох факторів розвитку дитини донедавна була найпоширенішою у віковій психології
sci.house